До вашої уваги пропонується черговий історичний документ з мистецтва фотографії. Сьогодні буде стаття про Галицьку фотографію від дослідника Артема Гощицького.
Іван Теодорович Швед — фотограф зі села Урич на Сколівщині (знайомство з художником та його світлинами)
В останні десятиліття спостерігаємо пожвавлення дослідницького інтересу до історії розвитку фотографії у Галичині. Однією із таких, вартих уваги постатей, є фотохудожник Іван Швед зі села Урич на Сколівщині. У статті вперше проаналізовано його творчу спадщину, висвітлено основні віхи його життєвого шляху та виділено основні тематичні групи творів. Отож обрана нами тема є актуальною. Джерельною основою статті є фотографії з родинного архіву Івана Шведа та інтерв’ю із донькою фотографа Анною Іванівною Швед (Фешовець), 1935 р. н. Звідси предмет дослідження — основні тематичні групи творів фотохудожника: фото з родинного життя, деякі події громадського життя селян Урича, різні моменти щоденного побуту, праці, елементи архітектури села та традиційного одягу, пейзажні фото. Вони, безумовно, є цінним джерелом локальної історії, несуть інформацію етнографічного характеру. Окрасою колекції, справжніми шедеврами фотомистецтва у творчій спадщині І. Шведа, є фотографії «психологічного» жанру, основу яких складають світлини рідних дітей фотографа, які значно випереджають свій час «постановочних фото». У художньому відношенні вони не поступаються навіть роботам знаних фотохудожників того часу. Отож метою публікації є висвітлення основних віх життєвого шляху фотохудожника та виділення і аналіз основних тематичних груп творів. У публікації автор доходить висновку, що його роботи є оригінальним, самобутнім явищем на тлі культурно-мистецького життя карпатського села довоєнної епохи.
Вступ
Фотографія як вид мистецтва є складним, подекуди навіть складнішим, ніж, наприклад, живопис засобом вираження світогляду фотохудожника. В образотворчому мистецтві більш очевидні втілення творця. У живописі рука художника сама творить образи та форми, що уособлюють його мистецькі імпульси та переживання. За винятком постановочних фото, де фотограф, подібно, як у живописі, сам створює картину — складність роботи фотохудожника полягає у тому, щоб вловити мить у випадковій, спонтанній ситуації, у якій проявиться його художня сутність.
Для особистості художника властиві постійні пошук, душевний неспокій та бунтарський дух — спричинені складним внутрішнім світом, та власне умиротворення душі у процесі творчості. Гармонія зі самим собою та світом досягається внаслідок вираження себе у своїх творах та, мабуть, коли його мистецтво справляє враження на глядачів й, відповідно, отримує визнання.
Художнє фото, як і всяке справжнє мистецтво, попри нібито видиму простоту для сприймання, має здатність впливати на глибокі, ще незвідані області нашої душі, а також просто і безпосередньо тішити своєю «буквальністю» й інформативністю, естетикою від бездоганної композиції, художнього смаку у відображенні гарних краєвидів, традиційної архітектури та побуту, і симпатичних, щирих людей. Завдяки майстерності фотохудожника ми маємо змогу зазирнути в очі та душі людей що зображені на його світлинах, незважаючи на те, що багатьох з них вже нема у цьому світі, «говорити» з ними та співпереживати їхні емоції.
Актуальність роботи
Художні риси народної культури характеризуються своєю типовістю, повторюваністю у межах конкретних етнографічних регіонів. При цьому традиційне мистецтво передається з покоління у покоління народними майстрами, мало змінюючись, попри те, що теж має свій шлях розвитку, свої метаморфози. Але інколи з такого сталого, традиційного середовища постають оригінальні, са-мобутні творці, які вносять свої яскраві вкраплення в художню народну культуру. Хоча вони не є прямими послідовниками сформованих образотворчих традицій, але, все ж, їхня творчість несе в собі відбиток глибокої народної духовної культури, яку художники увібрали в себе з дитинства. Навіть при отриманні професійної освіти (художника, фотографа), та зазнаючи зовнішніх мистецьких впливів, такі особистості, за умови, коли продовжують працювати і творити у рідному їм середовищі, в якому народилися та жили — залишаються носіями місцевих традицій і у своїх творах, до певної міри, виражають художню культуру, притаманну певному середовищу.
Такими самобутніми художниками «з народу» є, зокрема, художники-примітивісти. Деякі з них отримали світове визнання, а їхні твори є окрасою відомих музеїв та мистецьких галерей. Найбільш відомими примітивістами, що творили у Карпатах, були — Никифор Дровняк на Лемківщині, та на Гуцульщині — Параска Плитка-Горицвіт, у художній спадщині якої також є й велика (у декілька тисяч світлин) колекція фотографій з народного життя Гуцульщини. Під «очевидністю» та простотою у фото, як і в художньому примітивізмі, заховані неабиякі глибина та складність, що передбачають у талановитого художника розвинене почуття міри, вміння «побачити» та «зафіксувати мить», і тим самим створити високе мистецтво, а у глядача, поціновувача художніх творів — наявність художнього чуття і здатності оцінити це мистецтво.
За нашими спостереженнями у живописі тогочасні художники Галичини доволі рідко змальовували сільський побут та «психологічні» портрети селян у реалістичній манері, без модних на той час імпресіоністичних засобів художньої характеристики та вираження, наприклад таких, як експерименти з яскравими фарбами — для підсилення враження у сприйнятті твору, узагальнення одних рис та надмірних акцентах на інших, що також є інструментом емоційного вираження тощо. Попри художню оригінальність цього яскравого стилю, все ж, у таких творах втрачається документальна складова, його техніка позбавлена необхідної точності та закінченості — для ілюстрації та візуальної реконструкції життя конкретної епохи. Саме ця прогалина надолужується за рахунок фотографій, які є, зокрема, й цінним документальним джерелом. Наприклад, з науковою метою етнографи та антропологи документували на фото антропологічні типажі, характерні для конкретних етнографічних регіонів, та властиві їм одяг, прикраси тощо.
В останні десятиліття спостерігаємо пожвавлення дослідницького інтересу саме до історії розвитку фотографії у Галичині. Так, побачили світ карпатські фотографії Рудольфа Гульки, Франтішека Ржегоржа, Івана Сеньківа, Романа Райнфуса, Флоріана Заплетала, з’явилися роботи, присвячені творчості Юліана Дороша та Ярослава Коваля. Проте багато імен все ще залишаються поза увагою дослідників.
Однією із таких, вартих уваги постатей, є Іван Швед, фотограф із Бойківщини. Його життя проходило на тлі складного періоду української історії: переходу західноукраїнських земель під владу Польщі, пізніше до СРСР, Другої світової війни, репресій щодо українців та діяльності УПА, яка найдовше та найбільш активно відбувалася саме у Карпатах. Метою публікації: є висвітлення основних віх життєвого шляху фотохудожника та виділення і аналіз основних тематичних груп творів.
Під час польових етнографічних експедицій заповідника «Тустань» у 2012 та 2015 рр. працівники Державного історико-культурного заповідника «Тустань»: Андрій Котлярчук, Наталія Поясник, Марія Джуфер, Роман Стрехалюк та Тетяна Бей зісканували фотографії з родинного архіву Івана Шведа. Тоді ж записали кілька інтерв’ю із донькою фотографа Анною Іванівною Швед (Фешовець), 1935 р. н., яке ми цитуватимемо далі. Зараз ці матеріали, які стали джерельною основою пропонованої статті, опрацьовані і знаходяться у цифровому архіві ДІКЗ «Тустань».
Основна частина
Іван Теодорович Швед народився 1907 р. у с. Урич на Сколівщині, відомому середньовічною фортецею Тустань. Як згадує донька, освіту майбутній фотограф отримав у дрогобицькій гімназії: «Дідо (батько художника. — Прим. автора) мав велику господарку, дві пари коней, вівці та інше. Він щось з того продавав і платив за тата, що вчився у платній Дрогобицькій гімназії… Він хотів вчитися. Один курс не закінчив, бо треба було платити. Безплатно було тільки для поляків і йому сказали: «Перепишешся на Свидовського, то йдеш на останній курс в польську гімназію» (тобто запропонували змінити прізвище на польське. — Прим. автора), але тато не захотів…». За спогадами, фотограф «вчився ще десь у Львові…».
Іван Швед одружився із Катериною Сенишин (родом із с. Східниця), у шлюбі з якою мав п’ятеро дітей: Анну, Юстину, Марію, Дорка, ще один їх син помер маленьким від запалення легень. Син Дорко, вже після смерті батька, теж зайнявся фотографією.
Як згадує донька, Іван Теодорович був добрим господарем, захоплювався пасічництвом. Крім того, «…батько був засновником та головою читальні «Просвіти» та грав в драматичному гуртку при ній, а також був там художником…Тато був «головний фотограф» (тобто відомий, професійний та талановитий. — Прим. автора), був, як художник, малював маслом, гарно малював. Малював Шевченка, Франка, але то була війна і то ховали, і він то всьо попродав». Анна Швед згадує, що на фото Дорадчої Ради в інтер’єрі «Просвіти» с. Урич видно портрети Шевченка та Франка, ймовірно намальовані Іваном Шведом.
Але основним його захопленням була фотографія: «На вихідні дні на подвір’я приходило багато людей з навколишніх сіл — всі хотіли фотографуватися!… Поки фотоапарат шипів (для того, щоб самому потрапити у кадр, фотограф, мабуть, використовував режим роботи фотоапарата — «автоспуск», що дозволяє вносити часову затримку між моментом натиснення на кнопку спуску затвора та фактичним його спрацюванням. — Прим. автора), то тато встигав сісти до фотографії зі всіма (дійсно, на багатьох світлинах на передньому плані бачимо І. Шведа. — Прим. автора)».
Донька фотографа також згадує про деякі моменти, пов’язані із тогочасною фотосправою. Наприклад: «Світла не було, то виходив до сонця (на двір), і то треба було рахувати» (мабуть маються на увазі якісь технічні аспекти фото. — Прим. автора). Також, фотограф практикував поширені на той час розмальовування фото кольоровими фарбами, та корекцію, ретушування фото у випадку технічних чи художніх недоліків зображення: «…Домальовані фотографії… то тато спеціально купував фарби в таких малесеньких пляшечках…». Також модним на той час було домальовування на фотопортретах прикрас, краваток, рум’янцю на щоках, яскраво червоних губ і т. д. Щоправда, серед колекції світлин з сімейного альбому дочки, старих світлин з живописом на них, на жаль, зустрічаємо всього декілька.
Фотограф рамки для фото замовляв у с. Сопоті (неподалік від Урича), а потім їх ще «байцував»: «…А то, то мій тато різьбив, а мама малювала… він брав вишиття, відбивав на папір, потім приклеював на рамку (мається на увазі геометричний орнамент схожий, як у карпатській вишивці. — Прим. автора). Розводив фарбу спиртом — денатуратом, що був у пляшці з черепом на етикетці. Перше малював «на чорно» — забайцював… тато то називав байц, він то «запускав», перше одним… потім другим… потім то всьо відшліфовував і тоді наносив на то всьо «вишиття» і наколював то всьо долотом (швидше за все тонував «оліфою» — покриттям на основі лляної олії — серед фотографій у архіві є фото, що ілюструє процес, описаний Анною Швед, та різьбив світлі візерунки на темному тлі спеціальними різцями. — Прим. автора). А мама йому допомагала малювати… І касетки такі робив, і тризуб був гарний… Але прийшла влада (мається на увазі радянська влада. — Прим. автора) і ховали то… Дідо і тато мали багато літератури, і всьо попалили!».
За спогадами Анни Швед, у певний момент свого життя «…батько дуже повірив Свідкам Єгови… приносили йому «Башту» (релігійний журнал. — Прим. автора), там не було ніяких малюнків, просто писалося біблійне все, про святе, ну і батько повірив. Він хотів то знати, хотів досліджувати.. а брат (молодший рідний брат батька. — Прим. автора) не дуже хотів, але потім також повірив. І він 10 років відсидів в тюрмі, бо був військово зобов’язаний і його за те… а він не йшов воювати, бо їм не можна — по релігійному не можна. І він не пішов… сім років відслужив… А батька… так просто вивезли… виписували, вивозили, бо він не був військово зобов’язаний… А батько був в Сибірі, в Караганді… і розчарувався (мається на увазі в своїх нових релігійних переконаннях. — Прим. автора), бо проповідники тут так казали, а там по другому… Батько в Сибіру не був як засуджений — просто вивезли, і так багатьох з Західної України, просто вивезли в Караганду… Там він теж робив фотографії». Після заслання Іван Теодорович повернувся до родини у рідне село. Помер раптово, ймовірно від крововиливу 17 вересня 1981 року.
Не менше, ніж біографічна довідка, про художника свідчать його твори — вони є його «істинною біографією». Аналізуючи фото з родинного архіву, бачимо, що роботи Івана Шведа були досить різноманітними за своєю тематикою: це насамперед фото з родинного життя; також зафіксовані деякі події громадського життя селян Урича (фотографії фестин, вертепних груп, зібрань членів товариства Просвіта тощо); фото, на яких бачимо різні моменти щоденного побуту, праці; елементи архітектури села (на дальніх планах часто видно обороги з сіном, вориння, вкриті соломою дахи, пивниці, які теж потрапляли у кадр) та традиційного одягу (народну вишивку та прикраси); пейзажні фото. Вони, безумовно, є цінним джерелом із локальної історії села Урич, також несуть різноманітну інформацію етнографічного характеру.
Серед проаналізованих творів ми прослідковуємо також низку сюжетних серій, зокрема таких, як фотограф разом з товаришами-гімназистами на скелях Тустані, або ж просто різні люди біля скель. На одній із світлин з альбому бачимо фотографа біля якихось агрегатів, схожих на парові двигуни, де на одній з машин є клеймо: «chiсago pneumatic to… (продовження слова немає, бо обривається на краю фотографії)». Ймовірно, що ця світлина має відношення до невідомої для нас професійної діяльності І. Шведа. На ще одному фото — Іван Теодорович тримає у руках бджолиний рій, що сидить на зламаній гілці дерева. У кадр фотографа потрапляла також «гірка правда життя», — на світлинах бачимо покійників й похоронні процесії.
Важко провести межу між оригінальними, самобутніми художніми творами, та просто майстерними, технічно якісними світлинами, серед яких, мабуть, найбільшу частку становлять фотопортрети селян Урича та довколишніх сіл.
В етнографічних розвідках Бойківщини автора статті часто вражала душевна «чистота» й інтелігентність літніх людей, які направду є носіями традиційної культури. Їхні шляхетні обличчя увіковічнені в фотопортретах Івана Шведа.
За експресією та динамічністю значну частину світлин можна віднести до жанру репортажного фото та «психологічного» портрета (хоча розуміємо, наскільки умовною є межа між жанрами у цих фотографіях), які здається досить-таки випереджають свій час «постановочних фотографій» зі статичними моделями, що мали дивитися в об’єктив фотоапарата та не кліпати повіками очей. У той час було модним фотографуватися в ательє, на фоні якогось гарного антуражу з віялами, капелюшками для жінок, та для чоловіків у «класичних» костюмах, у краватках та метеликах, з тростинами (декілька подібних салонних фото Івана Теодоровича є й у сімейному альбомі).
Фотограф вбачав естетику у простих, прозаїчних картинах щоденного селянського побуту, і не гнався за чимось ефектним, зовнішнім та екзотичним. Якраз це бачення «великого» у «малому» підкреслює його мистецько-філософське відношення до життя.
Окрасою колекції, справжніми шедеврами фотомистецтва, у творчій спадщині І. Шведа, є фотографії «психологічного» жанру, основу яких складають світлини рідних дітей фотографа (що аж ніяк не применшує мистецької вартості творів). На відміну від інших робіт, де фігурують діти з дитячого садочка, чи сусідські діти, — діти художника на цих світлинах природні і невимушені, мабуть звиклі до фотографування, розкуті й через те, що фотораф — батько, а не чужа їм людина. Хоча й на фото, де зображені інші діти, моделі фотографа не застигли, вони завмерли тільки на мить, спокійно і відкрито дивляться в об’єктив, щоб через кілька секунд продовжити бігати і сміятися, що і становить їхню дитячу сутність. Жанрове, репортажне фото виконане у манері, коли об’єктив фотокамери вихоплює з моментів дійсності емоції дітей, їхні тонкі душевні характеристики. За рисами облич, виразом очей бачимо темперамент героїв цих фото. Варто роздивлятися фотографії дітей художника не як окремі роботи, а як одну історію, що має продовження у кожній наступній картині. У ці кадри, однієї сюжетної лінії, емоційно насиченої світлом, радістю, а часом й драматичним напруженням, фотограф вклав свою душу. Зворушлива світлина, яка нікого не залишить байдужим — діти, сповнені скорботи за померлим молодшим братиком. Наступна світлина — «портрет з вазоном алое», на ній діти вже не сміються та не радіють, їхні погляди серйозні, обличчя начебто доросліші, можливо після пережитого горя, смерті маленької рідної людини. Схоже на те, що тут фотографа не влаштовувало «статичне», типово-постановочне фото, і він у центрі композиції помістив вазон алое у бляшаному горнятку, що й зробило твір більш мистецько вартісним.
Висновки
Таким чином фотографії Івана Шведа у художньому відношенні, на нашу думку, не поступаються навіть роботам знаних фотохудожників того часу. Його твори характеризуються яскравими, виразними психологічними портретами, репортажними світлинами. Вже у нашому, наступному столітті, магія цих чорно-білих фото переносить нас у реальність життя його персонажів, чи навпаки, героїв художника тих чудових світлин — у наше життя та у наші душі.
Поточна публікація — це лише перший крок у дослідженні життя та творчої спадщини художника. Ми маємо змогу послуговуватися фотографіями Івана Шведа лише в невеликому обсязі (за нашими приблизними підрахунками, у доступній нам колекції світлин, у сімейному альбомі дочки фотографа, Анни Швед, близько однієї сотні світлин, які могли бути зроблені рукою Івана Шведа). Проте вважаємо, що можна виявити ще направду мистецькі твори у домашніх фотоархівах рідних та близьких художнику людей. Та навіть та невелика частка дає можливість побачити, що його роботи є оригінальним, самобутнім явищем на тлі культурно-мистецького життя карпатського села довоєнної епохи.
