Комаха зазирає в об’єктив камери. Собака тягнеться до дитини. Король слухає, сидячи на троні. У фільмах Владислава Старевича дрібні фізичні дії передають цілком зрозумілі наміри. Цей короткометражний документальний фільм досліджує цю властивість — наділити створену фігуру здатністю помічати, бажати й реагувати.
Від комах до акторів
Владислав Старевич народився в Москві 1882 року й виріс у Каунасі, ще до початку своєї професійної діяльності — що пролягла через росію до Франції — захоплювався малюванням, фотографією та комахами. У 1911 році Старевич переїхав до Москви й почав працювати у кінокомпанії Олександра Ханжонкова. Під час Першої світової війни Старевич працював у кількох кінокомпаніях, де зрежисував 60 ігрових фільмів; деякі з них мали чималий успіх. Після Жовтневого перевороту 1917 року кінематографічна спільнота здебільшого підтримала Білу армію й переїхала з Москви до Ялти (Крим, Україна), що на узбережжі Чорного моря. Пробувши там недовго, Старевич із сім’єю виїхав, аби уникнути захоплення Криму Червоною армією; певний час вони провели в Італії, після чого вирушили до Парижа, де приєдналися до інших емігрантів. Він залишив територію колишньої російської імперії в 1919 році, а в 1920-му оселився у Франції. У Франції змінив своє ім’я на Ладіслас, оскільки його легше було вимовляти місцевим. У 1924 році Старевич переїхав до Фонтене-су-Буа, де прожив до самої смерті в 1965 році. Там він створив решту своїх фільмів.
В описі його ранніх експериментів згадуються жуки, які переставали рухатися під яскравим світлом, необхідним для зйомки. Старевич готував екземпляри й сам вибудовував їхні рухи. Це вражаюча історія початку творчого шляху, проте справжнє, тривале досягнення полягає в тому, як саме він використав ці рухи.
У фільмі «Помста кінооператора» (1912) комахи живуть у світі любовних інтриг, ревнощів і викриттів, де кінооператор перетворює приватне життя на публічне видовище. Мініатюрні кімнати та поява персонажів надають їхнім взаємодіям чіткого соціального ритму. Завдяки паузам чи поворотам сцени сприймаються як своєрідний діалог між виконавцями.
Сімейна майстерня
Французька майстерня спиралася на кількох членів сім’ї. Анна Старевич створювала костюми. Їхня молодша донька Яніна з’являлася на екрані під псевдонімом Ніна Стар, а старша донька Ірен стала співавторкою у створенні фільмів. У фільмі «Казка про лиса» Ірен розділила з Владиславом роботу над режисурою, сценарієм та анімацією.
На фотографіях процесу створення, представлених у документальному фільмі, показано оригінальних ляльок та їхні деталі, що збереглися в родині Старевичів — зокрема, дерев’яну руку з рухомими суглобами та фігурку з оголеним дротяним каркасом. Це справжні історичні об’єкти, а не сучасні реконструкції, виготовлені для демонстрації. Натомість жуки, показані в іншій частині фільму, прямо визначені як пізніша реконструкція раннього експерименту.
В описі 1946 року, наведеному в дослідженні Томаса Бофілса, присвяченому збереженню спадщини, Старевич згадує легкі дерев’яні каркаси, шарніри, дротяні пальці, ватну набивку та обтяжку із замші. До декорацій ляльки кріпилися за допомогою маленьких штифтів. Цей опис допомагає зрозуміти практичний зв’язок між фіксацією пози ляльки та її зміною. Проте він не доводить, що в кожній ляльці для кожного фільму використовувався ідентичний механізм.
Собака, апельсин і суд для тварин
У фільмі «Талісман» (Fétiche mascotte, 1933) перед маленьким песиком постає чітке завдання: дістати апельсин для хворої дитини. Це просте бажання надає фантастичним пригодам емоційного осердя. Реакції песика спонукають нас сприймати цього персонажа як істоту, що має певну мету.
«Казка про Лиса» перетворює лялькове дійство на повнометражну історію про суспільство тварин. Анімаційний фільм створювався протягом вісімнадцяти місяців у 1929–1930 роках; згодом, у 1937 році в Німеччині та в 1941 році у Франції, відбулися його комерційні прем’єри. Ці дати дозволяють розмежувати процес створення зображень і момент виходу стрічки в кінопрокат.
Зверніть увагу на королівських персонажів і жести лиса в уривках із документального фільму. Цікавим є не просто сам факт руху об’єкта, а те, що цей рух передає певну думку, ставлення або реакцію на іншого персонажа. Це залишається одним із найкорисніших уроків, які аніматор може почерпнути з творчості Старевича.
Підсумок
Владислав Старевич був аніматором, який працював у техніці покадрової зйомки; він відомий як автор стрічки «Прекрасна Люканіда» (1912) — фільму, який тривалий час вважали першою ляльковою анімаційною стрічкою. Згідно з новішими дослідженнями, перші лялькові анімаційні фільми (бл. 1906 р.) створив танцівник і хореограф Олександр Ширяєв.
