Вашій увазі пропонується цікава стаття мистецтвознавців з національного університету ім. Івана Огієнка м. Кам’янець-Подільський за авторством доктора Урсу Наталії, кандидатів Гуцул Івана та Підгурного Івана.
Стаття присвячена розгляду основних віх становлення і розвитку мистецтва фотографії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на теперішніх територіях України і висвітлює умови постання фотографічних осередків у крупних містах, імена й специфіку діяльності перших фотомитців.
Розглядаються види та жанри фотомистецтва студій в Одесі, фіксується момент потрапляння дагеротипів і мистецтва світлин до Києва, висвітлюється провідна роль всесвітньо відомого Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер». Акцентована увага на львівському центрі шанувальників мистецтва фотознімків, на зв’язках образотворчого і фотомистецтва, взаємодії українського авангарду і фотографії. Подані назви фотографічних закладів достатньо великої кількості населених пунктів, розглянуто їх внутрішнє (інтер’єр) і зовнішнє (екстер’єр) оформлення, розкриті сюжети і мотиви фотографічних композицій. Згадуються імена відомих майстрів-дагеротипістів і фотографів, участь митців у фотовиставках та висвітлення діяльності українських фотохудожників у періодиці Кракова, Відня та інших міст Європи. Подані стислі відомості про Львівське фотографічне товариство та викладання курсів з документальної фотографії. У статті згадано про діяльність харків’янина, художника авангардиста Бориса Косарева, у фотоспадщині якого є виразні портрети та репортажні етнографічні серії з побуту українського народу. Аналізується розвиток мистецтва української фотографії в Єлисаветграді з моменту створення «Товариства єлисаветградських фотографів», згадуються фотомитці Тернополя, наводяться назви закладів та їх видатних представників. Фотографічні майстри на українських землях, маючи активні міжнародні зв’язки, опанували новий вид мистецтва одночасно із західноєвропейськими фотографами і відзначалися високою професійною майстерністю.
Вступ
Важливою складовою розвитку української художньої культури є дослідження й охорона культурно-мистецької спадщини. Різноманітні умови виникнення та існування пам’яток на землях України, специфічні історико-національні процеси зумовлюють особливі шляхи та підходи до збереження, охорони й використання вітчизняного культурного доробку на належному цивілізованому рівні. Знакову роль відіграють іконографічні матеріали досліджень, що стосуються побуту, житла та екзистенції українського народу і традиційного мистецтва. У контексті підвищення інтересу до відродження української культурної спадщини особливу увагу викликає творчість фотографів, які присвятили своє життя документальному відтворенню пам’яток старовини та своїх сучасників. Своєрідними документами, достовірними іконографічними джерелами, що дійшли до нас з XIX – початку ХХ століть та зафіксували ще незруйновані
або частково збережені міські архітектурні ансамблі – пам’ятки вітчизняного зодчества, характерні типи різних національностей, що мешкали на теренах Поділля, стали світлини, котрі стали вагомою складовою вітчизняної культурно-мистецької спадщини. Саме вони відкривають перспективи використання створених в історії фотографічних образів давнини у пам’яткоохоронній справі та впровадження досліджуваних матеріалів у реґіонознавство і стають безцінним джерелом для науковців і дослідників.
Цінною для нашої статті є видана польською мовою колективна монографія «Давня львівська фотографія 1839-1939». Історію української фотографії обраного періоду висвітлювали харківський вчений М. Жур, що торкався діяльності фотоательє, розташованих на теренах колишньої ₚосійської імперії, зокрема, на українських землях. Вартує уваги текст і 400 світлин монографії М. Цуканова, що висвітлює єлисаветградську фотодіяльність. Глибоких і ґрунтовних досліджень у цій галузі бракує, тому мета статті – огляд становлення і розвитку фотографічної справи на українських землях др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст., розгляд періоду, коли Україна була адміністративно нерозривно пов’язана з ₚосійською імперією, була її частиною.
Водночас, Україна географічно була ближче до Європи і швидше вбирала нові віяння і тенденції розвитку науки, техніки й мистецтва. На Україну фотографія як мистецтво і галузь техніки прийшла з двох напрямків: на західні землі – з Австро-Угорщини, а на східні – з ₚосії.
Одеса та Київ
Фотографія в Одесі, з’явилася одразу ж після її виникнення у просторі Західної Європи. Вже у 1842 році у фотографа Філіпа Гааса можна було зробити знімок-дагеротипію за 25 карбованців (6 рублів сріблом), про що свідчать тогочасні замітки в газеті «Одеський вісник». Дагеротипісти (так тоді називали фотографів) з Австрії та Франції організували в місті курси для місцевих фотографів-початківців. Разова консультація обходилася у 50, а майстер-клас – у 250-300 карбованців. Учні Гааса швидко опанували прибуткове ремесло та від портретної зйомки перейшли до фотофіксації пейзажів і виготовлення фотореклами для модних одеських магазинів.
До Києва фотографія потрапила наприкінці сорокових – на початку п’ятдесятих років ХІХ ст. Вже у 40-х рр. до міста стали приїжджати фотографи-дагеротипісти. Вони відкривали тут свої тимчасові ательє й фотографували киян. Справи їхні йшли успішно, тому, що деякі з них, як це часто траплялося з заїжджими на контракти чужоземцями, залишалися у Києві на постійне мешкання. З початку 50-х рр. в Києві вже були свої постійні фотографи. Один з перших майстрів, що осів таким чином у місті, називають ім’ям Жака, вірогідно француза. Другим київським дагеротипістом того часу, був Шарль Павло Гербст, теж із заїжджих чужоземців. В іноземців, що осідали у Києві, починали вчитися, а потім і самостійно працювати місцеві майстри. Їх імена невідомі, але перші Київські фотографи починали свою практику ще з дагеротипії. Справжня фотографія (з негативом на склі та позитивом на папері), як і закордонна, стала поширюватися лише з другої половини 50-х рр. З цього часу Київські дагеротипісти поступово переходять на фотографію, й у Києві почали з’являтися справжні фотографи.
Комерційний інтерес фотографів сприяв швидкому поширенню і популяризації фотографії в Україні. На останні роки ХІХ століття припадає швидкий розвиток діяльності фотомитців. В Одесі у 1891 р. виникло перше у країні товариство фотографів-аматорів «Одеське фотографічне товариство». Воно займалося різною діяльністю: надавало допомогу навчальним закладам, організовувало фотовиставки та конкурси, видавало з 1912 р. журнал «Вісник Одеського фотографічного товариства», проводило практичні заняття з вивчення фотосправи, експонувало свої роботи на виставках, брало участь у складанні музейних каталогів історичних пам’яток, альбомів місцевостей тощо. Через деякий час подібні товариства виникли по всій країні: Кримське (1896), Єлисаветградське (1906). Харківське (1905). Подільське (1908). Волинське (1910 p.). Вже у 1908 році їх налічувалося близько 20.
Особливого розвитку фотографія набула на початку ХХ ст., повальне захоплення якою призвело до яскравих винаходів у цій галузі. Зокрема, найпопулярнішим жанром став соціальний фоторепортаж з його новими формами інтерпретації і фотокомпозиції. Саме у 20-х роках, коли фотографія була ще новинкою в галузі техніки, формувалися кола людей «нового мистецтва». Їх представники жваво цікавилися кінематографом, театром, фотографією, поліграфічним мистецтвом, дизайном і рекламою.
Значне місце в історії вітчизняної фотографії займає діяльність всесвітньо відомого Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер» (1901-1917). Товариство спочатку об’єднувало аматорів лише Києва та губернії, а пізніше – України в цілому. Воно сприяло розвиткові та розповсюдженню художньої, наукової, технічної та побутової фотографії. З його лав вийшли справжні фотографи-митці М. О. Петров, М. І. Бобир, О. М. Губчевський, В. Л. Гудшон, В. Л. Русенький, ціла плеяда майбутніх відомих українських творчих працівників у галузі фото- та кінематографії – С. Шиманський, П. Мовицький, Д. Демуцький. Товариство «Дагер» займалося теоретичними та практичними розробками у галузі фотографічного мистецтва, сприяло і підтримувало розвиток фотомандрівок з науковою та художньою метою.
Львів
У Львові, який якщо і відставав від Європи у фото- і кінопоступі, то лише на крок, фотосправа була дуже популярною у мистецьких колах. Вона почала своє існування одночасно з розгортанням фотодіяльності в Одесі. Після першого ж повідомлення про відкриття Дагера в січні 1839 року «Газета Львівська» одразу ж надрукувала великий матеріал на цю тему і впродовж року часто поверталась до неї, а після публікації у Франції технології дагеротипії 1 жовтня надрукувала детальний опис цього процесу. Якщо раніше першим львівським фотографом вважали Йогана Ґлойснера, то у книзі з’являється ім’я Йозефа Берреса. Водночас, відомим львівським фотографом був професор фізики Львівського університету Ян Ґлойснер (1839), а першим професійним фотографом – офіцер австрійської армії та повстанець 1831 р. Августин Холонєвський (1843). Факти, знайдені Бірюльовим і Жаковичем, свідчать, що син професора Львівського університету Ґлойснера у 1840-1842 роках займався дагеротипією – робив портрети і види Львова. Публічно дагеротипи Львова були виставлені в червні 1841 року в книгарні на пл. Ринок, 2. Професор анатомії Львівського університету, чех за походженням, Йозеф Беррес (1796-1844 рр.), власник кам’яниці на вулиці Вали Низькі, тепер проспект Свободи, 8, захопився дагеротипією і вирішив її вдосконалити, аби виправити її основний недолік – унікальність, нетиражність. З цією метою він проводив численні досліди з друком відбитків із дагеротипів за методикою офорта. Його робота дала позитивні результати, і вже в квітні 1840 року він описав свій винахід у «Віденській газеті», а пізніше, у липні 1840 року, видав у Відні окрему брошуру. У цих публікаціях Беррес впровадив у німецьку мову термін Lichthild – «світлова картина». Цей вираз до нашого часу є адекватним терміну «фотографія», а його дослівний переклад зберігся в українському терміні «світлина». Якщо від Ґлойснера залишився в історії тільки газетний слід, то роботи Берреса дійшли до нашого часу. Оскільки травлення і друк з дагеротипів потребували дуже високої майстерності друкаря, Беррес розпочав співпрацювати з відомим чеським графіком Йозефом Аксманом. Відбитки з протравлених дагеротипів Берреса зберігаються у колекції Моравської галереї у Брно. Тому лаври піонера львівської фотографії передусім належать йому.
Одним з ініціаторів і засновників Клубу любителів мистецтва фотографії у місті у 1891 році став відомий львівський скульптор, автор пам’ятника Яну Собеському, Тадеуш Баронч. У 1902 році з ініціативи відомих польських художників Тадеуша Акцентовича і Яна Станіславського і при активній участі львівського Клубу у Кракові відбулася перша в Галичині виставка художньої фотографії. Відданим членом львівського фотографічного товариства (нова назва Клубу з 1903 року) була також львівська мисткиня Владислава Гостинська.
Генрік Міколяш (1872-1931) – видатний фотограф-художник Галичини. 1902 р. Г. Міколяш узяв участь у Першій польській фотовиставі у Кракові, 1903 р. – у міжнародній фотовиставці в Будапешті; за участь у Першій слов’янській фотовиставці у Величці (Західна Галичина) того ж року отримав свою першу нагороду. 1903 Г. Міколяш очолив Клуб шанувальників фотомистецтва у Львові (невдовзі перейменований на Львівське фотографічне товариство). 1904 р. взяв участь у виставі Фотографічного товариства у Відні й отримав визнання також у столиці. Водночас він почав виступати в амплуа критика й одразу здобув авторитет і на цій ниві. Бібліографія Г. Міколяша налічує шість книг і 53 публікації в періодиці. Розпочинаючи з 1906 р. світлини Г. Міколяша регулярно публікувала віденська фотоперіодика. У червневому номері за 1908 р. львівського «Фотографічного місячника» з’явилася стаття Йосифа Світковського (іншого видатного львівського фотографа) з оказії 25-річного ювілею праці Г. Міколяша на ниві фотомистецтва. Лише 1908 р. Львівське фотографічне товариство організувало 94 лекції, демонстрації та вечори і два курси для аматорів. Того ж року Г. Міколяш остаточно покінчив зі своїм бізнесовим минулим, продавши знамениту аптеку Мар’янові Крижанівському. 1909 р. Львівське фотографічне товариство одностайно проголосувало за пропозицію надати Г. Міколяшеві титул почесного члена товариства.
Лихоліття Першої світової війни Г. Міколяш пересидів у своєму будинку в Татарові над Прутом. До Львова повернувся наприкінці 1919 р. або на початку 1920 року і відкрив фотоательє у своїй віллі на вулиці Понінського, 3, тепер – І. Франка, 127. 1921 року Г. Міколяш очолив кафедру фотографії «Львівської політехніки». Кафедра входила до складу архітектурного факультету. Cтуденти факультетів архітектури та комунікацій вивчали фотографію на III курсі: дві години лекцій і дві години практичних занять щотижня під час весняного семестру. Проте 1922 р. програму скоротили. З 1929 р. Г. Міколяш також викладав курс «Документальна фотографія».
Професійні фотографи постійно зверталися по допомогу до мистецтва. Досконалого опанування технікою фотографування не вистачало, аби задовольнити їх амбіції як фотомитців. Без студіювання, хоча б, основ композиції і естетики, вони не мали можливості висловити у фотографії більше, ніж пропонувала їм натура. Тому один з найвідоміших львівських фотографів, «батько львівської фотографії», упродовж багатьох років голова Львівського фотографічного Товариства Г. Міколяш брав уроки живопису спочатку у Юліуша Коссака, а згодом навчався у Кракові у Яна Станіславського і Юліуша Фалата. Упродовж всього життя Міколяш, крім фотографії, займався живописом, брав участь у мистецьких виставках Львова, Кракова, Варшави. Частина його мистецького доробку зберігається у Національному музеї у Вроцлаві. Його дружина Реґіна, теж член товариства, здобула мистецьку освіту.
Відомий львівський художник Роман Турин закінчив у Парижі спеціальні курси фотографії, цікавився рекламною фотографією, експериментував із фотоколажем й фотомонтажем. Його колега по європейських вояжах, відомий львівський художник Роман Сельський теж багато фотографував. На жаль,
весь довоєнний архів Сельського (більше 1000 знімків) був знищений під час Другої світової війни.
Живописець, архітектор і реставратор Олександр Кшивоблоцький, співзасновник відомого мистецького об’єднання «Artes», пройшов курс фотографії у «батька львівської фотографії» Генріка Міколяша і був членом львівського фотографічного товариства. Для нього і його однодумців – «артесівців» (Р. Сельський, М. Сельська, Л. Ліллє, О. Ган, П. Ковжун, Г. Штренг, Л. Титович, О. Ример, Ю. Яниш) фотографія була вдячним полігоном для авангардного експерименту. Творчі можливості фотографії в період коливань мистецтва між імпресіонізмом і новою речевістю (neue Sachlichkeit) торували шлях для якісно нових візуальних пошуків у царині надреальних спецефектів і загравали з «Його Величністю влучним випадком». До цього ж періоду відносяться і експерименти відомого художника Бруно Шульца з фотогравюрою.
Відома львівська фотохудожниця Ванда Діамант товаришувала із членами «Artes»-у, а її квартира і фотоательє були постійним місцем дискусій на теми сучасного мистецтва. Я. Межецька – одна з найактивніших фотографок міжвоєнного Львова, навчалася у відомих львівських художників Ф. Путча і З. Розвадовського, а пізніше пройшла курс графічних технік у Художньо-промисловій школі. Професійна фотографка, активний член ЛФТ, постійна учасниця львівських і міжнародних виставок Софія Губер студіювала живопис у викладача Художньо-промислової школи професора Т. Рибковського. У цій школі функціонувало Львівське фотографічне Товариство.
Нерідко саме художники ставали видатними фотографами. Свою художню майстерність, поставлений окомір, уміння вихопити зі звичайного матеріалу незвичайний сюжет вони використовували для створення фотографічних композицій, що й поклало початок художній фотографії. Художники часто використовували фотографії, як додаток до зробленого нашвидкуруч етюду, щоби у майбутньому можна було закінчити живописну чи графічну композицію.
Харків
Варто згадати харківську художню школу, зокрема, видатного її представника, легендарного художника-авангардиста, одного з засновників групи харківських кубофутуристів «Союз семи» Бориса Косарєва. Його художні твори зберігаються в музеях Італії, Франції, ₚосії, США, деякі знаходяться у приватних збірках. Водночас Харківська міська художня галерея у межах програми «Наша спадщина» зібрала і представила в експозиції «Початок ХХ століття» світлини Б. Косарєва з особистих і приватних архівів. Там було показано світлини від виразних портретів до репортажних серій, що розповідали про події у житті українського народу. Невідомо, чи Б. Косарєв був обізнаний тоді про досягнення «Баухауза». Близький друг В. Маяковського, В. Хлєбнікова, Б. Пастернака та багатьох інших прогресивних діячів епохи, Б. Косарєв, напевно, був знайомий з новими тенденціями, навіть якщо двері з Заходу були тоді щільно зачинені. Фотографічним «вікном у Європу» дослідники називають середину 20-х років, коли В. Маяковський починає виїжджати за кордон. Привезені ним журнали з роботами німецьких і французьких фотографів, дозволили Косарєву застосовувати творчі експерименти у сфері фотомистецтва.
Кропивницький
У 1900 р. в Єлисаветграді (нині Кропивницький) створюється «Товариство єлисаветградських фотографів». У перші роки існування фотографічні заклади в Єлисаветграді називалися по-різному: «Кабінет-портрет», «Візит-портрет», «Портрет-сувенір», «Фотосалон», «Фотографічний заклад» тощо. Про це свідчать рекламні написи цих закладів, розташовані на зворотньому боці тих фотографій, які збереглися. У Єлисаветграді існувало близько 20 відомих великих фотосалонів і декілька невеличких. Окремі приватні підприємці, які володіли фотосправою, мали заклади не лише в Єлисаветграді. Так, Броніслав Шиндель володів ательє в Єлисаветграді, Миколаєві та Одесі. Заклади Вітліна були в Єлисаветграді і Кременчуці, Е. Р. Плетцера – в Єлисаветграді, Миколаєві та Бердянську.
Усі великі фотоательє у Єлисаветграді також були розташовані на центральних вулицях. Заклад Е. П. Плетцера – вулиця Двірцева, будинок Гунькіної. Фотографія І. Бриль – вулиця Двірцева і Велика Перспективна, будинок Барського. Художня фотографія Броніслава Шинделя розміщалася на розі вулиць Велика Перспективна і Нижньо-Донська. Фотозаклад Вітліна знаходився також на Двірцевій. Сам Вітлін проживав у Кременчуці, біля міського театру, і у своєму будинку мав теж фотозаклад. Ательє І. Музикантського діяло по вул. Великій Перспективній та ін.
Назви єлисаветградських фотосалонів були пов’язані з образотворчим мистецтвом: фотографія Харлаба називалася «Рембрандт», Шинделя – «Рафаель». Були й інші назви зі специфічною художньою термінологією – «Декаданс», «Модерн», «Ренесанс», «Кабінет-Вікторія». Паралельно існували міні-ательє «Сувенір» і «Візит». Наприкінці ХІХ – початку ХХ століть у моді панував стиль модерн, і це позначилося на всіх предметах побуту оточуючого середовища людини. Не обійшов модерн і фотосправу. Фотографії почали виготовляти в рамках-паспарту, на цупкому склеєному в декілька шарів картоні. Дуже модно оформлювалися світлини в салонах багатих власників, які були розташовані по всій ₚосійській імперії, – Тираспольського, придворного фотографа Ламітьє, Глотцера. У салонах створюються пейзажні фони – пальми, замки, гори, водоспади, маєтки.
В Єлисаветграді фотографії прикрашалися скромніше. Так, наприклад, улюбленим мотивом, що оформлював фотознімки салону Харлаба, були вензелі з його ініціалами і перехрещені літери. На зворотній стороні – квітуча гілка жасмину, айстри, ластівки і виноград. На фотографіях І. Бриль часто зображувалася символічно прекрасна муза з палітрою в руках, що своїм пензлем створювала пейзаж. На багатьох фотографіях улюбленим мотивом зворотної сторони були малюнки найвідомішого художника модерну – Альфонса Мухи. На фотографіях з ательє Москальова можна побачити арфи і китайські парасольки, амурів, які грають на ріжках, ангелів з крильцями, голубів і розани.
Тернопіль
У Тернополі фотосалони з’явились у другій половині XIX століття. Це були, так звані, салони «фотографії кабінетної». Приміщення вирізнялися суцільним рядом великих вікон, що сприяло достатньому освітленню. Там на фоні декорацій робили фотопортрети, родинні та шлюбні світлини, відтак вони наклеювалися на картонну основу – паспарту, на якому, як правило, витискали ім’я власника фотоательє, а також зазначалося, де зберігається кліше. Тогочасні тернопільські негативи перебували на збереженні навіть у Відні.
Одним із найдавніших відомих тернопільських фотографів був Альфред (Антон) Сількевич, що народився у 1855 році у Тернополі в родині військовослужбовця. Під час поїздок із батьком, який часто бував у службових справах в Львові, Кракові, Відні, юнак познайомився із фотосправою і захопився нею. Навчався фотомистецтву у Львові, вдосконалював професійні навички у Празі. Батьки допомогли придбати необхідне обладнання для відкриття власного фотосалону. Сількевичу належить низка відомих фотопортретів, серед яких – дві світлини юної Соломії Крушельницької у народному одязі, бургомістра і письменника В. Лучаківського та багатьох артистів театру «Руська бесіда».
У липні 1887 року у Тернополі, відбулася Друга крайова етнографічна виставка, під час якої А. Сількевич представив альбом із 50 світлин селян у святковому одязі із різних регіонів Галичини та Буковини. Частина світлин знаходиться на даний момент у фондах Тернопільського краєзнавчого музею. Вони високоякісні і добре збережені. Є свідчення, що «фотографія кабінетова» А. Сількевича працювала у Тернополі приблизно у 1881-1882 роках. Наприкінці XIX століття сліди її зникли.
У родинних альбомах тернопільчан можна знайти світлини ще одного знаного у старому Тернополі фотографа Брунона Калішевського. На звороті його паспарту – графічне зображення кам’яниці, де містився салон, що почав працювати приблизно у 1895 р., і напис польською: «Художнє фотоательє, Брунон Калішевський – Тернопіль, Пасаж Адлєра, власний будинок». Окрім портретів і сімейних знімків, у цього фотографа-художника є серія світлин тернопільських костелів. Його, учасника польського повстання 1863 року, знали ще й як активіста ремісничого об’єднання «Ґвязда». На фото цього майстра, окрім згадуваної адреси – Пасаж Адлєра (нині вулиця О. Кульчицької), є ще й вулиця А. Міцкевича. Яка з них давніша, встановити не вдалося. Помер Калішевський у 1935 р.
Приблизно в той самий період що й салон Калішевського, розпочало роботу фотоательє Юдіти Голендера. У торгово-промисловому переліку королівства Галичина за 1906 рік є згадки також про тернопільських фотографів Зигмунда Атласа та Пінкаса Пехтера. Ім’я останнього зберіглося на поштовій листівці з видом Єзуїтського костелу у Тернополі (збудований у 1901 році), яка вийшла його накладом. Місцева преса за 1911 рік згадує ще про ательє Юркевича, розташоване «на 3-го Мая (сучасна вул. Сагайдачного) у кам’яниці Стефана Невгоффа».
Історія Тернополя зафіксована й завдяки об’єктивам Вольфа, Вільгельма і Леопольда Ляубів. Є документальні згадки, що Вольф Ляуб почав працювати у місті у 1905 році і мешкав на вулиці А. Міцкевича. Саме світлини В. Ляуба, надруковані як поштівки, донесли до наших днів пам’ять про бурхливі дні
березня-червня 1917 року, зафіксували зруйноване місто у час Першої світової війни. Імена Ляубів можна знайти на багатьох світлинах у краєзнавчих виданнях, на родинних фото. Документи початку 1939 року засвідчують, що Вільгельм Ляуб був власником фотосалону у Пасажі Адлєра 2, а в четвертому будинку на цій вулиці мешкав ще один тернопільський фотограф, Леопольд Ляуб. Роботи згадуваних майстрів відзначалися не тільки якістю, а й художнім смаком.
Добре відомими у Тернополі 20-30-х років минулого століття були також фотосалони Людвіка Мюллера на вул. А. Міцкевича (суч. бульвар Т. Шевченка), та на 3-го Мая. На Руській функціонувало українське фотоательє Івана Ярмолюка.
Кам’янець-Подільський
Варто згадати фотомитців Подільського товариства з Кам’янця-Подільського Йосифа Кордиша та Михайла Грейма та їх фото з етнографічними типами.
Заключення і висновки
На територіях, підлеглих ₚосійській імперії, поряд із виготовленням фотографічних бланків наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. було відкрито кілька фабрик з виробництва паспарту, рамок і альбомів для фотографій, хоча частина цієї продукції, як і раніше, привозилася з Європи.
У 1850 р. дагеротипний портрет коштував від 3 до 25 рублів сріблом (у залежності від розміру чи розфарбування); курс був 1 рубель сріблом = 3 рублі асигнаціями, а жалування службовців складало 50-80 рублів асигнаціями у місяць. У 1863 р. ціна на популярні відбитки формату «візитний» коливалася від 5 до 7 рублів сріблом за дюжину. Портрети формату «кабінетний» і більшого розміру були дорогими – від 3 рублів сріблом за штуку. Якщо світлина розфарбовувалась аквареллю, її ціна зростала у 2-3 рази. З середини 1880 років фотографія стала доступною широкому колу клієнтів. Візитні карточки коштували 1 рубель, а кабінетні портрети – 3 рублі за дюжину (ціни в асигнаціях).
Часові межі, обрані для даного дослідження, зупиняються приблизно на 20-х роках ХХ століття і дозволяють розглядати періоди розвитку світлопису, які вже завершились й можуть бути піддані аналізу. Звідси робимо висновки про те, що фотографічні майстри на українських землях захопилися новим
видом мистецтва одночасно з фотографами Західної Європи. У багатьох містах паралельно зародився інтерес до світлопису, виникали фотоательє, відкривалися фотомайстерні, почали працювати талановиті митці.
Художньо-композиційний та технічний рівень фотографій на землях України не поступався рівню видатних творів світлопису як західно-європейських, так і світових фотомайстрів. Фотомитці, що жили і працювали на українських землях використовували передові технології, мали у власному доробку багато винаходів, творчо підходили до створення видатних зразків фотомистецтва, використовували новітні обладнання й матеріали.
Найбільшими й найстарішими центрами фотографічної справи на наших теренах можна назвати Київщину, Львівщину, Харківщину, Одещину (40-і роки ХІХ), пізніше, у 50-60-х роках Поділля (Кам’янець-Подільський, Тернопіль, Вінниця, Проскурів, Могилів-Подільський та ін.), Волинь (Житомир, Володимир-Волинський, Кременець, Луцьк та ін.), Полтавщина (Полтава, Кременчук, Лубни, Ромни та ін.). Видатними українськими майстрами художньої фотографії були Ф. Гаас, Ш. Гербст, М. Бобир, О. Губчевський, В. Гудшон, Й. Беррес, С. Шиманський, Й. Глойснер, А. Холонєвський, Г. Міколяш, Р. Турин, Р. Сельський, Б. Косарєв, Б. Шиндель, Е. Плетцер, А. Сількевич, Б. Калішевський, брати Ляуби, Й. Кордиш, М. Грейм та ін.
Фотографія розвивається і діє у житті суспільства в межах основних функціональних напрямів: суспільно-перетворюючого, пізнавально-евристичного, художньо-концептуального, комунікативного, інформаційного, художньо-творчого, та констатації й фіксації, виховного, освітнього, навіювання, естетичного, гедоністичного. Значна кількість відкритих на землях України фотографічних закладів, висока професійна майстерність фотохудожників, а також тісні міжнародні зв’язки та робочі контакти, дають підстави стверджувати, що рівень становлення та розвитку мистецтва художньої фотографії в Україні був автентичним і достатньо переконливим та має право бути детально розглянутим сучасними дослідниками.
