До вашої уваги пропонується цікава стаття Задорожнюк Андрія – кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України з національного університету ім. Івана Огієнка м. Кам’янець-Подільський.
Становлення цензури та авторського права на фотографічні твори у російській імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
У статті проаналізовано становлення цензури та авторського права на фотографічні твори у Російській імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Цензура завжди відігравала важливу роль у відносинах між владою, пресою і суспільством. Система нагляду в Російській імперії була поліційно-бюрократичною структурою, історично обумовленою й консервативно закріпленою. Також у даному дослідженні зроблена спроба висвітлити ґенезу нормативного регулювання авторського права на українських територіях у часи їх входження до складу Російської імперії.
Масове поширення фотографії в середині ХІХ ст. сприяло формуванню у людей уявлень про світ, однак достовірність та темпи поширення фотографічних зображень спричинили запровадження заходів з регулювання обігу фотографічних зображень та нагляду за фотографами. Але тільки в Російській імперії органи влади спробували взяти під свій контроль усі етапи фотографічного процесу, починаючи від власне зйомки й завершуючи поширенням фотографічних відбитків. Новизна полягає у дослідженні актуальної проблеми, яка недостатньо висвітлена в історіографії. Встановлено, що закон про авторське право 1911 р. вивів правову регуляцію авторського права в Російській імперії на європейський рівень та позитивно вплинув на подальший розвиток інституту авторського права.
Отже, з винайденням фотографії цензура Російської імперії отримала ще одне поле для діяльності. В основі ідеології функціонування цієї системи було уявлення про доцільність недопущення для огляду російськими підданими зображень, які могли шкодити суспільній моралі, православній церкві та цілісності імперії. Водночас, на практиці дозвільна система діяла здебільшого неефективно та вибірково, породжуючи бюрократичну тяганину. Вона ніколи не досягала своєї основної мети – обмеження доступу до певних категорій зображень, натомість ускладнювала життя фотографів та видавців, завдаючи цим лише шкоду авторитету держави, інтереси якої вона повинна була обстоювати.
Вступ
Цензура завжди відігравала важливу роль у відносинах між владою, пресою і суспільством. З царських часів і в радянський період влада використовувала цензуру як засіб впливу на формування громадської думки та для захисту своїх інтересів. Цензура в Російській імперії не була унікальним явищем, вона вписана в культурно-політичні контексти і Заходу, і Сходу. Унікальною була російська система нагляду, яку можна назвати поліційним паноптикумом. Однак, якщо в Західній Європі це були утопічні проєкти, то в Росії – реальна поліційно-бюрократична структура, історично обумовлена й консервативно закріплена.
Для сучасної України, як країни зі значним інтелектуальним потенціалом, особливого значення набуває послідовне формування власних механізмів охорони авторського права, об’єктами якого є результати творчої діяльності людини. Правовий захист творів літератури, науки та мистецтва неможливий без чіткого налагодження законодавства у сфері авторського права. У пропонованому дослідженні спробуємо висвітлити також ґенезу нормативного регулювання авторського права на українських територіях у часи їх входження до складу Російської імперії.
Виникнення цензури
Стрімкий технологічний прогрес, в ході якого виникла фотографія – фіксація об’єктів дійсності за особливою технологією – сприяв і інтелектуальному розвитку суспільства. Масове поширення фотографії в середині ХІХ ст. сприяло формуванню у людей уявлень про світ за межами будинку чи місця проживання. Саме достовірність та темпи поширення фотографічних зображень спричинили запровадження заходів з регулювання обігу фотографічних зображень та нагляду за фотографами. Але тільки в Російській імперії органи влади спробували взяти під свій контроль усі етапи фотографічного процесу, починаючи від власне зйомки, й завершуючи поширенням фотографічних відбитків.
Цензурні заборони у Російській імперії, до складу якої входила більшість українських земель, почали з’являтися ще з кінця ХVІІІ століття, не мали певної системи і стосувалися виключно духовної сфери. Вперше слово «цензура» вживається в російському законодавстві у 1720 році в указі Петра І від 5 жовтня «Про заборону друкувати церковні книги без цензури Духовної колегії», в якому йшлося про друкарні Київської митрополії. Загалом процес створення цензурного законодавства доцільно поділити на три періоди. Перший період охоплює 1804–1865 роки, коли існувала лише попереджувальна цензура, яка покладалася на Міністерство народної освіти. Другий період тривав з 1865 до 1905 року – поряд з попереджувальною вводилася цензура каральна (судове переслідування за порушення законодавства про пресу) і здійснювалася Міністерством внутрішніх справ. Упродовж 1905–1914 років було ліквідовано принцип попереднього цензурування друкованої продукції; діяла лише каральна цензура, яка залишалася у віданні Міністерства внутрішніх справ.
Швидкий розвиток друкарської справи та фотографічної діяльності зокрема спричинив до тотального державного контролю за друкарнями, літографіями, фотографіями та книжковою торгівлею в Російській імперії, яка регулювалась Статутом про цензуру і друк та здійснювало Головне управління у справах друку.
Відповідно до цих положень у великих імперських містах (Москва, Санкт-Петербург, Київ, Одеса, Варшава, Ризі тощо) знаходилися спеціальні інспектори, які підпорядковувались Головному управлінню у справах друку, а всі фотографи для ведення своєї професійної діяльності зобов’язані були отримати спеціальний дозвіл подавши відповідне прохання на ім’я губернатора. Наступним етапом канцелярія старшого інспектора надсилала запит у поліцейські відділи щодо благонадійності фотографа. На останньому етапі видачі свідоцтва помічник інспектора зобов’язаний був оглянути приміщення фотографічної студії та скласти відповідний протокол.
Фотографія мистецтво чи ні?
Тривалий час фотографічна діяльність не вважалась мистецтвом. Аргументувалось це тим, що фотографічні твори виготовлялись механічними та технічними засобами, а фотограф виконував суто механічну працю, яка не вважалась результатом творчої діяльності. Інші ж називають фотографічні світлини саме творами мистецтва, вважаючи, що в роботі фотографа присутній елемент творчості. Також відзначали, що краса, майстерність і успіх фотографії залежать власне від уміння фотографа використовувати освітлення, уміння вибрати місце для зйомки, камери, обрати положення тіла людини, яку фотографують, та вміння правильно обробляти фотографічний негативний відбиток. Французький касаційний суд, обґрунтовуючи думку про належність фотографії до мистецтва, доводив це тим, що духовна діяльність людини не може обійтися без матеріальних засобів та абсолютно немає ніякої різниці у тому, пензлик це чи фотографічна камера. Коли скульптор використовує циркуль або фотограф виставляє світло в кімнаті, це є завжди мислительна діяльність самого художника, який контролює ці знаряддя праці та панує над матеріальними засобами, наповнюючи їх життям. Фотографічна камера фактично покликана була замінити руку художника і при цьому митець залишався у повноті роботи свого духу. Зазвичай у питанні чи можна вважати певний фотографічний твір твором мистецтва, суд мав вирішувати в кожному випадку окремо. Наприклад, французький адвокат Е. Пуйє вважав неприпустимим доручати судовим органам подібні завдання, а саме, вирішувати, чи являється фотографія твором мистецтва чи ні, і відповідно від цього чи може такий твір охоронятися законодавчою владою.
Варто зазначити, що на початку ХХ ст. щодо художніх та фотографічних творів застосовували закони, які були ще написані у 1793 р., тобто задовго до винайдення техніки фотографії. Відповідно, тривалий час побутували погляди щодо повної беззахисності авторства фотографічних творів перед законом. У
тодішньому законодавстві елементарно не існувало терміну «фотографія».
Перші фотографічні закони
Перші спроби законодавчого захисту авторства фотографічного твору були зроблені в Німеччині у 1870 р. Згідно із проєктами цього закону, авторське право на фотографічний твір надавалось на короткий період у 5 років. Врешті решт, даний проєкт було повністю відхилено, оскільки вважалося, що фотографія являлась лише ремеслом, яке потребувало виключно технічних знань, а отже, як і всі вироби ремісників, вона не могла підлягати спеціальній охороні і мала бути доступною для загального користування.
Тим не менш, розвиток технічного прогресу у виготовленні фотографії породжував дискусії щодо того, чи потрібно взагалі охороняти фотографічні твори, чи мають вони повністю ототожнюватися з творами мистецтва та чи потребують вони спеціального охоронного акту. Дані дискусії підкріплювались тим, що фотографічні твори вимагали праці та фінансових витрат, які зобов’язаний понести фотограф для того, щоб отримати оригінальний фотографічний відбиток, наприклад, пейзажу, батальних сцен, фотографічних копій із картин, що були виставлені у галереях та музеях тощо. Відповідно до цього, фотограф може понести великі фінансові збитки у тому випадку, якщо хтось зробить копію з його ж фотографії за нижчою ціною з метою подальшого продажу. Внаслідок цього у Німеччині було видано акт від 11 січня 1876 р., який лише забороняв відтворювати фотографічні твори за допомогою інших фотографічних засобів. У наступному акті від 9 червня 1907 р., фотографічні твори вже порівнювались із художніми творами, але із значно меншою тривалістю охорони фотографічного твору у порівнянні із художнім. Нарешті, оновлене німецьке законодавство та Бернська конвенція зі змінами від 13 листопада 1908 р. почали визнавати фотографічні твори об’єктами авторського права.
Діючі закони Російської імперії до 1890-х рр. (додаток до статті №420, т. X, ч. I) взагалі не містили жодних положень про авторське право на фотографічні твори. Єдину згадку про фотографію знаходимо у статті №1185, т. Х, ч. 1. Виходячи із цієї згадки, представники різноманітних російських фотографічних товариств подали до Державної думи дві записки, де вимагали повну рівноправність фотографії із образотворчим мистецтвом, додаючи також висновок Імператорської Академії мистецтв, який був сформульований у 1897 р. та пропонував надати фотографам рівні авторські права на їхні роботи з іншими художниками. Проте всі ці прохання комісією думи та згодом комісією Державної ради були відхилені, але водночас було визнано, що фотографічні твори повинні охоронятися авторським правом на особливих підставах, встановлених спеціально для них. Відповідно системі трактування закону від 20 березня 1911 р. фотографія не згадувалась у розділі загальних положень, а в п. 4 ст. 1 знаходимо посилання на розд. VI, який містив спеціальні положення щодо фотографічних творів.
Вважалось, що застосована інтелектуальна праця та сила таланту у фотографічних та художніх творах була різною, а отже і нерівномірний обсяг авторських прав було надано на твори живопису та фотографію відповідно. Яким би мистецьким не був би фотографічний твір, за переконанням законотворчої комісії той не міг залишити на собі відбиток особистості митця, у противагу живописному твору. Особливості пензля та поєднання кольорів художника також дають уявлення про особистість автора цього твору. Натомість доступність використання фотографічних технологій, можливість друку цього твору значним тиражем, призвели до того, що фотографія у Російській імперії розглядалась переважно як реміснича галузь та надавала охорону авторським правом здебільшого підприємцям та власникам фотографічних фірм, а не власне фотографам. Все це у підсумку не дозволяло повною мірою ототожнювати фотографічні твори з іншими видами художньої творчості.
Об’єкти авторського права фотографів були визначені у ст. 59 і 64, згідно із якими фотограф мав виключне право повторювати, відтворювати та публікувати фотографічний твір фотографічним, механічним або іншим подібним способом. Це право поширювалось як на фотографічні твори, так і інші їм подібні, на яких під впливом світла відбивались зображення за допомогою різноманітних хімічних складових, які були задіяні у цьому процесі (геліогравюри, пірогравюри, хромолітографії та інші фотомеханічні роботи). В обґрунтуванні редакційної комісії спеціально не надавався перелік різновидів фотографічних робіт, мотивуючи це тим, що в силу постійно зростаючих різновидів таких робіт неможливо було охопити їх всіх у законі.
Російські фотографічні товариства бажали у будь-який спосіб отримати привілеї авторського захисту щодо фотографічних творів. Наприклад, у своїй записці до Державної думи вони вказували, що методи такого фотографування вже внесли неоціненний внесок у науку, таких як: фотографічне відтворення втраченого (через час або у результаті знищення) писемних документів, затертих монет тощо; миттєва мікрофотографія дозволяла детально показати окремі фази біологічних процесів; астрофотографія дозволяла у деталях фіксувати нові космічні світила, які не були видимі у телескоп. І хоч за цими аргументами, які були викладені у записці, вказувалось, що хоч фотографії такого роду і не мали особливої художньої цінності, вони у будь-якому разі повинні були підлягати охороні авторського права, оскільки авторським правом на той момент могли вже користуватись не тільки художні твори мистецтва, а й літературні, зокрема наукові праці. На той час автори наукових праць мали право висловлювати свою думку як за допомогою тексту, так і малюнку, а отже, на думку фотографічних товариств, під ці критерії могла потрапити і фотографія. Це дозволило Редакційній комісії та Комісії Державної ради дійти висновку, що фотографічні твори цього типу заслуговують на охорону та підпадати під дію ст. №41, яка регулювала авторське право на астрономічні, топографічні та інші карти, атласи, натурні малюнки тощо та діяла з 1886 р.
Проте в законі існували неузгодженості. Наприклад, стаття №63 Положення про авторське право, що застосовувалась відповідно до фотографічних творів, які не були зазначені у статті №41. Відповідно до цього фотографічне зображення наукового характеру згідно статті №41 охоронялось авторським правом протягом 50 років із моменту смерті творця-фотографа, то стаття №61 надає авторське право фотографічному зображенню протягом 10 років з моменту створення. Таким чином, фотографічні роботи, які були вміщені у науковій літературі, мали строк охорони авторського права у 50 років, а аналогічні зображення, видані окремо, мали строк вже у 10 років, а у разі публікації серії таких фотографій – 25 років.
Також деякі аспекти охорони фотографічних зображень авторським правом були прописані у ч. 1 ст. №59, де було зроблено виняток для портретів та інших фотографічних робіт, виготовлених на замовлення. У цьому випадку авторські права на фотографічне зображення належали вже не фотографу, а особі, яка їх замовила. Аналогічні положення щодо художніх творів були прописані ст. №52, де говорилось про портрети та бюсти, виконані художником на замовлення. Щоправда, у випадку, якщо у дослідницькій роботі на замовлення клієнта фотограф виконав фотографічну роботу, то згідно статті №59 авторські права належали вже самому фотографу, навіть якщо він і не знав для яких цілей ці фотографії були призначені. Але варто також зазначити, що дана стаття захищала авторський твір лише від повторного відтворення саме за допомогою фотографічних, механічних, хімічних чи інших подібних засобів, а не від будь-якого іншого відтворення.
Авторське право на фотографічні твори були визначені законодавчо у наступних статтях «Свода законов Российской империи» у шостому відділенні «Свода законов гражданских»:
- ст. 59 (695/59). Фотограф має виключне право повторювати, відтворювати та публікувати фотографічний твір фотографічним, механічним, хімічним або іншим способом.
Стосовно портретів та інших фотографічних робіт, виготовлених на замовлення, авторські права належать особі, яка зробила замовлення.
ст. 60 (695/60). Щоб зберегти авторські права фотографа на фотографії, кожна копія вимагає:
- компанію або ім’я, прізвище та місце проживання фотографа чи видавця фотографії, а також
- рік видання світового фотографічного твору.
ст. 61 (695/61). Авторське право на фотографічні твори обмежено десятьма роками з моменту публікації твору.
Зазначений термін продовжується до двадцяти п’яти років, якщо фототвори опубліковані у формі колекцій або серій зображень, що становлять самостійний художній, історичний або науковий інтерес.
Авторське право на фототвори, включені в літературний твір, хоча і у формі додатку до них, діє протягом усього терміну дії авторського права на ці літературні твори.
ст. 62 (695/62). Не вважається порушенням авторського права на фотороботи:
- виготовлення копії для особистого користування;
- розміщення твору на публічній виставці;
- його відтворення в самостійному науковому дослідженні або в книзі, призначеній для навчальних цілей, а також виключно для пояснення тексту, і
- відтворення його, принаймні в повному обсязі, в продуктах фабричної та ремісничої промисловості.
ст. 63 (695/63). До фотографічних робіт відповідно застосовується ст. 695/4-695/8, частина друга ст. 695/11 та ст. 695/14, 695/16, 695/18 та 695/26.
ст. 64 (695/64). Правила цього розділу поширюються не лише на фотографічні твори, але й на інші твори, подібні до фотографії.
Висновки
Отже, з винайденням фотографії цензура Російської імперії отримала ще одне поле для діяльності. Газети, журнали, листівки та брошури здавалися поліції вже не настільки загрозливими, як візуальні джерела. Загалом, досвід державного апарату Російської імперії у питанні регулювання обігу фотографічних зображень є досить показовим. З одного боку, державою було створено жорстку регуляторну систему, яка передбачала отримання дозволів на фотозйомку, поширення фотографій та отриманих фотографічним способом репродукцій творів мистецтва. В основу ідеології функціонування цієї системи було покладене уявлення про доцільність недопущення до перегляду російськими підданими зображень, які могли шкодити суспільній моралі, православній церкві, реноме правлячої династії, державному устрою та цілісності імперії. Водночас, на практиці дозвільна система діяла здебільшого неефективно та вибірково, породжуючи при цьому бюрократичну тяганину. Вона ніколи не досягала своєї основної мети – обмеження доступу до певних категорій зображень, натомість ускладнювала життя фотографів та видавців, завдаючи цим лише шкоду авторитету держави, інтереси якої вона повинна була обстоювати. Ізольованість Росії та її неучасть в жодній з найважливіших міжнародних угод з охорони інтелектуальної власності затримували розвиток авторського права. Але вже на початку ХХ ст. був прийнятий окремий закон про авторське право, який позитивно вплинув на поступ російського авторського права. Всі загальні підходи до законодавчого закріплення авторського права в ₚосії були поширені й на підконтрольні українські землі.
Якщо вам сподобалася стаття, раджу почитати ще матеріал стосовно цензури на московії.
