Boa tarde! Ось і настав час познайомитися з музою Анрі Картьє-Брессона – неймовірною Мартіною Франк (Martine Franck). За півстолітню кар’єру Мартіна Франк стала визнаним класиком гуманістичної фотографії, що охопила у своїх роботах широкий діапазон сюжетів – від безмежної дитячої любові до старечих витребеньок, від сурових пейзажів до ритмів натовпу. Хоча Франк визнавала, що моментального взаємозв’язку з камерою у неї не сталося. Насамперед камера в руках допомагала лише впоратися із сором’язливістю і наблизитися до людей.
Фотографія — це не обов’язково брехня, але й не істина. Це радше швидкоплинне, суб’єктивне враження. Найбільше у фотографії мене приваблює той момент, який неможливо передбачити: треба постійно бути напоготові й чекати на несподіванку.
Біографічна довідка
Мартіна Франк народилася в Бельгії, в Антверпені 1938 року. Її батько Луї Франк був банкіром. Невдовзі після її народження родина переїхала до Лондона. Через рік її батько вступив до лав британської армії, а решта сім’ї евакуювалася до Сполучених Штатів, провівши решту часу Другої світової війни на Лонг-Айленді та в Аризоні. Батько Франк був колекціонером-аматором і часто водив доньку до галерей та музеїв. З шестирічного віку Франк навчалася в школі-інтернаті; мати щодня надсилала їй листівки — часто із зображеннями картин. Вона відвідувала школу Хітфілд — інтернат для дівчат неподалік від Аскота в Англії, — де з 14 років вивчала історію мистецтва. «У мене була чудова вчителька, яка справді надихнула мене, — розповідає вона. — Тоді вона возила нас на екскурсії до Лондона, що було для мене найцікавішою подією року». Мартіна вивчала історію мистецтва в Мадридському університеті та паризькій Школі Лувру (École du Louvre). Після того як вона з великими труднощами завершила роботу над своєю дисертацією (присвяченою французькому скульптору Анрі Ґодьє-Бжесці та впливу кубізму на скульптуру), вона зрозуміла, що не має особливого хисту до письма, і натомість звернулася до фотографії.
Після подорожі на Далекий Схід разом з Аріаною Мнушкін у 1963–1964 роках Франк працювала в паризькому відділенні Time-Life асистенткою фотографів Еліота Елісофона та Джона Мілі. Завдяки дружбі з Мнушкін вона також почала документувати діяльність театру «Театр дю Солей» (Théâtre du Soleil) — від моменту його заснування 1964 року й до кінця свого життя. Її талант швидко помітили, і Франк незабаром стала позаштатним фотографом Vogue, Life і Sports Illustrated. А потім отримала замовлення на фотокаталог робіт скульптора Етьєна Мартена. Мартіна фотографувала студентські протести на бульварі Сен-Жермен у травні 1968 року, та вистави Théâtre du Soleil, які проходили на окупованих протестувальниками заводах.
Протягом 1970-х років Мартіна продовжувала висвітлювати боротьбу жінок за рівні права, фотографуючи демонстрації за реформу закону про розлучення та закон Сімони Вейль, який зрештою дозволив аборти. Вона також відвідувала феміністські демонстрації в Нью-Йорку, на Кіпрі та в Пекіні.
У 1976 році Франк зробила одну зі своїх найвідоміших світлин, на якій зображено людей, що відпочивають біля басейну в Ле-Брюску (Прованс). За її словами, вона помітила їх здалеку й поспішила зафіксувати цей момент, одночасно замінюючи плівку в камері. Вона вчасно натиснула на спуск саме в той вирішальний момент, коли емоційна напруга сцени сягнула піку
Після приєднання до фотоагентства Vu Photo Франк у 1972 році взяла участь у заснуванні агентства Viva. Вона створила чимало портретів митців і письменників, зокрема визначну серію знімків жінок для журналу Vogue. У 1983 році вона розпочала масштабнішу роботу на замовлення Міністерства у справах прав жінок Франції. Того ж року вона стала повноправним членом агентства Magnum Photos (і першою жінкою в його історії). На цей період припало зростання зацікавленості фотографки темами соціального характеру. Вона розпочала широкомасштабну роботу на захист прав жінок. Прагнучи свідчити реальність, Мартіна Франк говорила: «Моє головне бажання – уявити зображення, які спонукають до роздумів». І водночас вона наголошувала: «Не можна сфотографувати все. Бувають моменти, коли вас зупиняють людські страждання чи розпад. В інших випадках соціологічно цікаві ситуації візуально ні про що не говорять. Фотографія більше показує, аніж ілюструє, вона не пояснює причин». З 1985 року Франк співпрацювала з міжнародною організацією «Малі брати бідних» (Little Brothers of the Poor) — неурядовою структурою, що опікується літніми людьми та тими, хто опинився на узбіччі суспільства. Саме 1993 року Франк уперше відвідала острів Торі, розташований біля північно-західного узбережжя Ірландії. Там вона досліджувала повсякденне життя традиційної гельськомовної громади, ізольованої від материка.
Насамперед добре їй вдавалися портрети, про що її майбутній чоловік Анрі Картьє-Брессон якось сказав, що вона вміє “передати внутрішню тишу людини”.
Згодом вона вирушила до Азії, щоб зустрітися з тибетськими дітьми-буддистами в Індії та Непалі. Завдяки допомозі Мерилін Сільверстоун — колишньої учасниці агентства Magnum Photos, яка стала буддійською черницею, — вона познайомилася з тулку: юними ламами, яких вважають втіленнями давніх великих духовних наставників. У подорожах поєднувалися два її чудові таланти – портретистки і репортерки. Мандруючи світом, Мартіна вписувала на плівку людські емоції і зображувала соціальний ландшафт. Її фотографії представниць слабкої статі – від фабричних робітниць у Бухаресті до гейш у Кіото, від кінодів до художниць та режисерок – об’єдналися у книгу «Жінки» («Femmes»). Про свій підхід до зйомки вона говорила: «Намагаюся зловити людину, коли вона слухає або замислилася, або забула про мою присутність. Я рідко прошу позувати, тому що волію, щоб людина показувала себе так, як вона хоче. Найбільшу важливість для мене мають очі і руки, і по можливості я віддаю перевагу природному освітленню».
Протягом усієї кар’єри Мартіна Франк знімала то найзнаменитіших, то нікому невідомих, здавалося, навіть невидимих у суспільстві людей. У світлярки чимало робіт, присвячених уразливим верствам населення: біднякам та старим. Зворушливі світлини увійшли до її книги «Час старіти» («Le Temps de Vieillir», 1980). Емпатичні схильності виявилися й у сфері дитячої фотографії, що зайняла в її архівах помітне місце.
Мартін Франк померла в Парижі 16 серпня 2012 року.
Трохи про особисте
Мартіну Франк часто описували як елегантну, стриману й сором’язливу леді.
У 1966 році вона познайомилася з Анрі Картьє-Брессоном, який був на тридцять років старшим за неї; це сталося, коли вона фотографувала паризькі покази мод для газети The New York Times. У 2010 році вона розповіла інтерв’юеру Чарлі Роузу: «Він почав розмову словами: “Мартін, я хочу подивитися на твої контактні відбитки”». Вони одружилися в 1970 році, мали доньку на ім’я Мелані й залишалися разом до самої смерті Картьє-Брессона у 2004 році.
У 2002 році разом із Анрі Картьє-Брессоном та їхньою донькою Мелані вона заснувала в Парижі Фонд Анрі Картьє-Брессона, а у 2004 році стала його президенткою. І хоча для багатьох вона завжди була “дружиною Картьє-Брессона”, для нього вона залишалася єдиним найкращим фотографом. Коли на вечері, присвяченій відкриттю виставки Франк, одна з гостей запитала його, чим він займається, він відповів: “Я – чоловік мисткині”.
