Hälsningar! Цього разу познайомимося з легендарним шведським фотографом, батьком сучасної шведської фотографії. Людину, яка через об’єктив вивчала проблематику гендеру та сексуальності — Крістер Стрьомгольм (Christer Strömholm).
Коротка біографія
Стрьомгольм народився 22 липня 1918 року у Ваксгольмі (Швеція) у сім’ї Ліззі та Фредріка Стрьомгольма, офіцера армії. Його дитинство минуло в умовах сімейної нестабільності. Родина часто переїжджала, а в 1924 році батьки розлучилися, проте невдовзі знову одружилися. У 1934 році батько Стрьомгольма покінчив життя самогубством.
Починаючи з 1932 року, Стрьомгольм брав активну участь у діяльності нацистського руху «Північна молодь» (Nordic Youth), створеного за зразком «Гітлер’югенду». У той період він очолював один із осередків цього руху, а в 1936 році підняв прапор зі свастикою над «Народним домом» у Стокгольмі. Однак у подальшому його політичні погляди змінилися: у віці 21 року він вступив до Шведського добровольчого корпусу, а пізніше, під час війни, підтримував норвезький рух опору.
У 1937 році Стрьомгольм вирушив до Дрездена, щоб вивчати мистецтво під керівництвом німецького художника Вольдемара Вінклера. Однак у нього виник конфлікт із Паулем Клеє та іншими митцями школи «Баухаус», тож його перебування в Дрездені було недовгим.
У 1938 році Крістер та інші молоді нацисти вдерлися до офісів соціалістичної організації «Кларте» та вкрали списки членів. Його засудили до умовних робіт. У 1945 році, після закінчення війни, Стрьомгольм переховував норвезьких нацистів та воєнних злочинців, які переховувалися та були добровольцями у Ваффен-СС. За це його було засуджено судом.
1940 пішов добровольцем в фінську армію воювати проти СССР. Вступає до шведського добровольчого корпусу, щоб воювати проти німців у Норвегії. Згодом працює на норвезький рух опору в Стокгольмі.
З 1949 Стрьомгольм був учасником групи фотографів «Fotoform», яку заснував Отто Штайнерт і яка займалася «суб’єктивною фотографією». У 1962 році він став співзасновником академії «Fotoskolan» у Стокгольмі та обійняв посаду її директора. Помер 11 січня 2002 року внаслідок хвороби.
Відомість здобув завдяки серії знімків трансгендерних жінок у районі площі Бланш (Place Blanche) у Парижі 1950–1960-х років; ці роботи були опубліковані під назвою «Les amies de Place Blanche» («Подруги з площі Бланш»). Критик Шон О’Хаган у виданні «The Guardian» зазначив, що Стрьомгольма «називають батьком шведської фотографії — як через його тривалий вплив, так і завдяки його викладацькій діяльності».
Дану статтю написав Олександр Ляпін.
Крістер Стрьомгольм: Париж, кохання моє
Крістера Стрьомгольма (1918-2002) називали батьком шведської фотографії, хоча одну зі своїх головних серій він створив у Парижі. Крістер одним із перших звернувся до питань гендеру й сексуальності, показавши своїх героїв передусім людьми, а не фриками.
Довгий шлях
Крістера Стрьомгольма називають «торговою маркою шведської фотографії» — до нього ніхто з його співвітчизників-фотографів не виходив на світовий рівень. Крістерові це вдалося завдяки неймовірній працездатності та мультиартистичності: він був письменником і живописцем, кінооператором і режисером, викладачем і фотографом. Він навчався живопису в Празі, Парижі, Римі, Флоренції, Стокгольмі; потім оселився в повоєнному Парижі, де писав картини й фотографував відомих художників. Недовго жив у Німеччині, де став учасником руху фотографів-авангардистів Fotoform. Знімав якісь формальні речі: облуплені стіни, фактури, тіні… У складі групи брав участь у численних виставках у Європі та Сполучених Штатах Америки. Але слава не приходила.
Його невгамовна життєва енергія вимагала реалізації у «серйозніших» сферах, ніж мистецтво. Можливо, далися взнаки гени й виховання: його батько був військовим — суворою людиною, яка обожнювала ризик і дисципліну. У 1934 році він наклав на себе руки, а через три роки Крістер став добровольцем на громадянській війні в Іспанії. Потім він воював на боці Фінляндії проти Союзу Радянських Соціалістичних Республік і був активним учасником антигітлерівського руху Опору в Норвегії, за що згодом отримав нагороду.
Стрьомгольм не любив одноманітності — зокрема й у стосунках. Він любив усіх жінок, яких зустрічав: як з’ясувалося під час шлюборозлучного процесу, його перша дружина зраджувала йому з Інгмаром Бергманом, тому що Крістер зраджував їй одразу з двома якимись художницями. Він одружувався ще тричі. Останній шлюб зі стюардесою, вочевидь, був укладений із розрахунку: фотограф отримав можливість літати за пільговим тарифом у будь-яку точку світу, чим скористався повною мірою. Потім дружина йому набридла, і Крістер десять років прожив із художницею Анжелікою Юлнер, яку змінив на акторку Інгалілл Райдберг — вона його й поховала.
Він підтримував дружні та творчі стосунки з французькими сюрреалістами, що наклало своєрідний відбиток на його сприйняття фотографії. Він заперечував знімок як документ і визнавав його як відбиток особистості автора: «Для мене робота з фотографічним зображенням — це спосіб життя. Коли я згадую й уважно дивлюся на свої фотографії, усі вони по-своєму є не чим іншим, як автопортретами, частиною мого життя».
Стрьомгольм створював соковиті, важкі зображення, що нагадували живописні полотна, — тільки чорно-білі. Він мандрував світом, фотографував на вулицях, створював проєкти на кшталт «Діти Хіросіми» або «Лики смерті». Але головною його працею став фотолітопис життя трансвеститів і транссексуалів у паризьких кварталах сексуальних розваг — на площі Бланш і площі Пігаль. Серія, якій він присвятив дев’ять років свого життя, втілилася у книжці Les Amies de Place Blanche.
Зустріч
З героями свого фотороману Крістер познайомився випадково, у якомусь шинку, біля якого «…зазивали змагалися у словесних поєдинках, обіцяючи нам небачені еротичні й розпусні переживання». Похмурий і непоказний Стрьомгольм раптом перетворився на доброго хлопця, чим заслужив відвертість і дружбу місцевих мешканців. Вони займалися проституцією, танцювали стриптиз або влаштовували фрик-шоу — суспільство їх не приймало, але активно ними користувалося. Ці люди були вигнанцями, але людяності в них було більше, ніж у сотень і тисяч їхніх клієнтів.
Фотограф оселився зі своїми новими знайомими на одному поверсі в дешевому готельчику й почав жити з ними майже сімейним життям. «Ці прекрасні жінки були народжені чоловіками. Вони жили тут-таки, в околицях площі Бланш, працювали в кабаре, співали, танцювали й показували стриптиз. Вони не лізли по слово до кишені й відповідали на будь-яке бурчання перехожих. У них було гостре й не надто стримане почуття гумору. Вони заробляли шістдесят франків на день — достатньо, щоб заплатити за їжу й кімнату в готелі, але недостатньо для операції вартістю сорок тисяч. Вулиця була їхньою єдиною надією. Проституція була частиною життя району. Способом вижити. Ось куди я приїхав 1959 року. Там я оселився й почав розповідати про життя, яке ділив із транссексуалами. Ми вели нічне життя — разом».
У ті роки у Франції чоловікам можна було фарбувати губи й очі, а також прикрашати себе сережками та намистом, але на спідниці існувала сувора заборона. За порушення можна було запросто загриміти до буцегарні. Стрьомгольм згадує: «Поліцейські зловживали своєю владою. Скільки членів їм відсмоктали за ці роки, неможливо порахувати». Такою була плата за можливість відчути себе жінкою.
Смерть держави
Нові подруги Крістера викликали в ньому змішані почуття. Він обожнював жінок і намагався не пропускати жодної дами, яка йому сподобалася. А тут дами, народжені чоловіками, борються за свою ідентичність і займаються проституцією, щоб накопичити гроші й поїхати до Касабланки, де можна зробити операцію зі зміни статі. І Стрьомгольм влаштував фотографічний театр.
Його знімки — не протест, не висловлювання активіста, який прагне змінити світ на краще. Світ Стрьомгольма змінити на краще неможливо: він прекрасний, як і внутрішні світи героїв його фотографій, навіть коли вони сповнені драматизму й трагічних нот. Жінки на фотографіях бувають грайливими, сексуальними, стурбованими, заклопотаними, засмученими, ображеними — тобто відображають усю гаму людського буття.
Довіряючи фотографові, вони показували свою справжню сутність — жіночу. Крістер замінив їм хірурга: на його знімках від чоловічого начала героїнь не залишалося майже нічого. Джина й Нана позують як гламурні кінозірки, Мартіна — як екзотична циркова артистка, а Джекі — як людина, яка наприкінці 1960-х років могла б опинитися на «Фабриці» Енді Воргола в Нью-Йорку. Стрьомгольм запропонував їм повне самовираження, і вони відповіли. Особистість вступила в суперечність із задушливими соціальними обмеженнями. Але фотограф примудрився не показувати цього конфлікту: як справжній авангардист, він побудував власний вільний світ, убив репресивну державу.
Стрьомгольм своєрідно естетизував сексуальність і жіночність 1960-х років. Його зображення — це торжество свободи вибору, перемога над обставинами, шлях до свободи, дорога до себе. Значно пізніше Нен Голдін фотографуватиме своїх коханців і друзів-геїв, але її герої жили в наркотичному тумані, помирали від передозувань та вірусу імунодефіциту людини. Фотографії Стрьомгольма були світлішими, у них боротьба за право бути собою не змінилася зневірою.
Прощання
«Джина й Кобра вже померли. Каприс також. Вона наклала на себе руки в маленькій кімнатці на вулиці Клеф. Зневірена, загублена й самотня — її останнім супутником став героїн. Досі невідомо, чи був це свідомий вибір, чи жахлива помилка. У будь-якому разі врятувати її було неможливо. Джина зробила операцію в Касабланці. Вона повернулася на площу Бланш, купила собі маленький білий спортивний автомобіль і квартиру. Через кілька років вона померла від раку. Сабріна стала зіркою шоу “Альказар”. Джекі працює в кабаре “Карусель” на Монпарнасі. Кароль і Нана подорожували Європою, працюючи стриптизерками. Доллі танцювала в Берліні. Міріам зараз працює за викликом на Монмартрі. Зара працювала в “Мадам Артур” — знаменитому кабаре трансвеститів на вулиці Мучеників. Тепер вона повернулася до рідного Гамбурга й стала успішною дизайнеркою одягу. У середині 1960-х років я жив на вулиці Констанс разом із Полетт. Щоночі я брав свою люльку, стару “Лейку”, кілька плівок і з тією жалюгідною французькою, якою володів, вирушав до бару на площі Бланш. Усі знали, чим я займаюся. Я ніколи не фотографував нишком. Я працював без спалаху, використовуючи лише те світло, яке було, — часто неонове. З часом я розвинув техніку нічного фотографування і, вже проявляючи плівки в готельному номері, міг за негативами зрозуміти, що в мене вийшло. Близько шостої ранку, з приходом світанку, відкривалося метро. Ми пили гарячий шоколад, купували газету й тихо йшли вздовж бульвару до наших маленьких готельних номерів. У Парижі був ранок, але для моїх друзів на площі Бланш усе ще тривала ніч. Вони жили в іншому світі, світі тіней і самотності, тривоги, відчаю й відчуження», — писав Крістер про те, як склалася доля його подруг, коли він узявся за інші проєкти.
Одна з найближчих подруг фотографа, Нана, 2011 року зізнавалася: «Озираючись назад, я розумію, що всі ці роки, усі зусилля, спроби стати собою, усе, через що я пройшла, — були недаремними. Я — це я, у мене є власний куточок і власний чоловік — уже багато років. Я деякий час тому вийшла на пенсію, після того як попрацювала в бізнесі. Я розмовляю кількома мовами. Моє життя сповнене радості. Мені сімдесят два роки, але я досі планую подорожувати й знайомитися з людьми. Стільки всього ще можна зробити. Коли я дивлюся на фотографії Крістера, мені стає сумно. Тоді я не думала, що через п’ятдесят років він стане одним із великих фотографів двадцятого століття. Його погляд не був вуаєристським, він дивився на нас як на міфічних істот, він із гордістю представляв нас своїм друзям. Крістер завжди був зі мною чесним, і коли 1992 року я попросила не використовувати мої фотографії, щоб зберегти моє приватне життя, він прибрав їх із виставки. Шкода, що я не провела з ним більше часу між 1970 роком і його смертю. Але, як кажуть моряки, я йшла на повному ходу, і мені потрібно було завершити свій шлях».
1997 року Крістер отримав премію Hasselblad — преса назвала його «великим шведом». Усе життя він одержимо зіштовхував світло й темряву, життя і смерть, себе та інших, намагаючись примирити полярні сили, не маючи впевненості, що це взагалі можливо.
